НОВИНИ

Досягнення закордонних українців. Значення Українського Вільного Університету

 

Іван БУРТИК

У часописі “Національна Трибуна” за 8 липня 2018 р. з’явилася довша стаття Наталії Осипчук “Ідеалізм та жертовність” про діяльність Українського Вільного Університету (УВУ) в Мюнхені. Авторка статті уміло з’ясувала потребу такого Університету насамперед для українців та фінансові труднощі установи на всіх трьох етапах її існування – у Відні, Празі та Мюнхені. Слід наголосити, що зміст статті так добре опрацьований і зрозумілий, що людина, яка ніколи не чула про УВУ, прочитавши цю статтю, матиме наглядний образ його діяльности та значення для української спільноти. Щоб не повторюватись, раджу всім, хто цікавиться історією Університету, прочитати її у поданому числі “Національної Трибуни”.
Також хочу зробити маленьке спростування. У статті, де згадується моє ім’я, авторка називає мене професором, що не відповідає правді. Я ніколи не був і вже не буду професором цього освітнього закладу. Так, я закінчив студії в УВУ з титулом маґістра, а на 85-ліття УВУ (у 2006 р.) отримав почесний докторат, яким ніде не послуговуюся.
Стаття пані Осипчук “спровокувала” мене у моєму пізньому віці висловити свою думку про УВУ та його значення для українського народу. Щоб не забирати із собою до гробу багато інших інформацій, я вирішив доповнити статтю шановної авторки. Знаю, що моя стаття буде дискусійною, а може й контроверсійною. Відтак, якщо будуть якісь питання, постараюся відповісти.

Після створення і швидкого занепаду української державности у 1917-1921 роках зібрана у Відні група української інтеліґенції, серед якої були й науковці-професори та журналісти, в дискусіях дійшла висновку, що державу не збережено саме через брак національної свідомости, а українське суспільство ще не було готове на такий великий подвиг. Чому? Бо, хоча й минуло в Україні більш як півстоліття після скасування кріпацтва (1861 р.), проте зубожілий народ так і не отримав засобів на життя й далі виконував рабську працю. Також поневолений народ у той час був майже на 80% неграмотний. А ті особи, що здобували вищу освіту закордоном, там і залишалися на працю. Чужомовне духовенство в Україні також не сприяло розвитку свого народу.
Отже, у Відні було прийняте рішення, що потрібно створити український університет з метою поширення серед нашого народу просвітництва та збудження національної свідомости, бо лише тоді можна думати про змагання до незалежности.
Невдовзі ентузіясти української науки оформили й зареєстрували Український Вільний Університет у Відні. Датою його заснування вважається день інавґурації – 17 січня 1921 р. Але не надто чисельна на той час українська громада у Відні не була спроможна втримати Університет. Тому через місяць Університет перенісся до Чехо-Словаччини – у Прагу, де після упадку української незалежности оселилося багато українських біженців.
Слід підкреслити, що Чехо-Словаччина, являючись однією з п’ятьох окупантів України, була найбільш дружньою і гуманною до українців. Тодішній Президент Томас Масарик не тільки привітав перенесення Університету до Праги, але й розпорядився допомагати йому фінансово. Впродовж наступних неповних 23-ох літ Університет, маючи навіть фінансові труднощі, не тільки широко розвинув свою діяльність, але також став центром української науки для багатотисячної української молоді за кордоном.
Та недовго довелось Університету сповнювати свою місію, бо московсько-німецький пакт про поділ Європи та Друга світова війна створили для українців, де б вони не жили, жахливо жорстокі часи.
Наприкінці війни, ще перед захопленням Праги советськими військами, відбулась нарада ректорату з професурою УВУ, на якій ректор Андрій Яковлів зі значною частиною професорів, які з попереднього досвіду вже знали, що таке большевицька орда, вирішили еміґрувати далі на Захід. Інша частина викладачів – прихильників концепції залишення Університету на території Чехії, на чолі з колишнім президентом Карпатської України, отцем Августином Волошиним, залишилася, бо всі вони не почували себе ні в чому винними й, згідно їхніх поглядів, науковцям не повинна була загрожувати жодна небезпека.
Зі вступом совєтських військ до Праги у травні 1945 р. майно, бібліотека й архіви віденського та празького періодів Університету були або знищені, або вивезені “визволителями” до Совєтського Союзу. Ректора о. А.Волошина, якому незадовго перед тим було передано керівництво Університетом, арештували большевицькі каральні органи і замордували в Москві у Бутирській в’язниці 19 липня 1945 року.
Ті ж професори УВУ, які дісталися Авґсбургу, вирішили переїхати до Мюнхену, передмістя якого на той час було найбільшим центром скупчення українських біженців у таборах “Фрайман” та “Шляйсгайм”.
Сам Мюнхен тотально лежав у руїнах, тільки як на Господнє замовлення стояла при Верзайлер-Штрассе дещо принищена бомбардуванням велика школа. Міська управа, контрольована американським військом, віддала її на ужиток для Університету. На прохання проф. Кульчицького ми, студенти, за кілька тижнів привели будинок до нормального вигляду, і восени 1945 р. Університет розпочав свій навчальний семестр, будучи одним із перших університетів у Мюнхені.
Обставини навчання на новому місці були жалюгідними – ручок до писання та паперу ще не було, а у зимовий час у неогріваному будинку навіть чорнило замерзало у чорнильницях. Хто не мав теплого одягу, терпів з посвятою, а голод пересилював терпінням. На щастя, рятувала сусідня кухня політв’язнів, де можна було за 10 центів дістати миску густої зупи.
Разом з тим, слід згадати, що крім усіх невигод та негараздів, професорський склад був одним із найсильніших, і його все більше поповнювали визначні науковці з України. Студентства також щороку ставало щораз більше, і у 1947-1948 роках їх начислялось вже понад п’ять сотень.
Та період розвитку Університету не тривав довго, бо вже у 1948 році табірні поселення почали ліквідовувати, і студенти стали масово виїжджати за кордони Німеччини, здебільшого – до США.
Варто згадати, що у 1951 році, саме у США, в Нью Йорку, завдяки ентузіастам, відбулися перші святкування 30-ліття УВУ. Про них широко повідомляла українська преса і тим самим інформувала про Університет.
Однак фінансові труднощі не відступали, водночас оплата для студентів за вступ на цю українську академію коштував лише один доляр.
У зв’язку з масовим виїздом українців з Німеччини, в 1950-1960-х роках діяльність Університету значно уповільнилась. Але у 1968 році, коли ректором УВУ було обрано проф. Володимира Яніва, почалась поновна активізація колишніх випускників УВУ та його прихильників за кордоном. Особливо активно ця робота йшла у США. Так проф. В.Лев очолив Делеґатуру УВУ в Америці. Товариство Алюмнів і Приятелів (ТАП) очолити довелося мені, щоб інтенсивними збірками допомагати Університету.
Поступово, рік за роком, кількість студентів збільшувалась, однак виникали й нові проблеми. Найбільшою з них була та, що, згідно з вимогами Баварського уряду, наукові інституції мусили мати власні приміщення. Загрозу ліквідації Університету врятував тоді Предстоятель Української Греко-Католицької Церкви, Блаженніший Владика Йосиф Сліпий, вклавши левову частину коштів на купівлю будинку для Університету в 1974 році.
А вже наступного року ми отримали радісну вістку з Федерального Уряду Америки про те, що 20 жовтня 1975 року Уряд визнав Фундацію УВУ як неприбуткову інституцію з правами дії на всю Америку. То був найбільш радісний день для Управи Товариства Алюмнів і Приятелів УВУ й усього членства, бо це надавало можливість звільняти від податків пожертви на Університет. Управа Фундації раділа, що випливла на чисті води під безхмарним небом.
Але майже в той самий час у Америці несподівано – на противагу УВУ – виникнув інший конкуренційний науковий центр – Український інститут при Гарвардському Університеті.
Тут я хочу детальніше зупинитись і пояснити те, що багатьом не ясно до сьогодні.  Пригляньмось ближче: чим ці центри допомогли у боротьбі за українську Незалежність? Чим вони різняться? Зрештою, що вони дали для нашого народу?
Нагадаю: УВУ оформився у трагічному 1921 році, щоб рятувати нарід український від зазіхань безпощадних московських і польських окупантів. І та невелика група професорів, що його утворила, добре розуміла трагедію української нації. Саме вони стали першими “трубадурами”, будителями національної свідомости, котрі у будь-який можливий спосіб ширили ідеї волі та незалежности для українського народу – як за кордонами, так і на рідних землях. Вони розуміли, що тільки рідний Університет може поповнити ряди молодої інтеліґенції, якої завжди дуже бракувало. Майже одночасно, в тому самому році, оформилася невмируща таємна Організація Українських Націоналістів (ОУН), очолена полк. Є.Коновальцем, і випускники УВУ безперебійно поповнювали її ряди.
Крім того, тисячі випускників УВУ, які оселилися по всіх містах Америки й Канади, протягом другої половини ХХ століття творили політичні та громадські організації, українські суботні школи, молодечі й спортові товариства, фінансові інституції та допомагали будувати громадські доми. Все це робилося з однією метою – зберегти організовану живучість і діяльність української спільноти у вигнанні, бо на поневолених московщиною рідних землях того робити у той час було неможливо.
А ще слід згадати, що випускники УВУ чимало доклалися до об’єднання світової української спільноти й утворення найвищих установ закордонного українства, а саме – Світового Конґресу Українців (СКУ), Українського Конґресового Комітету Америки (УККА), Світової Координаційно-Виховної Ради (СКВОР), Світової Федерації Українських Жіночих Організацій (СФУЖО) тощо. Ці інституції не тільки репрезентують нашу спільноту на зовні, але й координують та унапрямлюють усю діяльність громад.
Враховуючи повище наведені дані, досить дивним є те, що, незважаючи на більш як півстолітню діяльність Українського Вільного Університету, його відомість у світі й наявність вище згаданих тисяч випускників, у 1973 році при Гарвардському Університеті на базі щойно створених трьох катедр (історії, мови та літератури) виникає новий Український Інститут. Можливо, ідея першого директора Українського Наукового Інституту Гарвардського Університету (УНІГУ), проф. Омеляна Пріцака та кількох ентузіястів і творців цього центру українознавства й була слушною. Але не в тому часі й не у тому університеті.
На жаль, не можу багато сказати про “Гарвардського конкурента”, бо не всі інформації є доступними. Наведу лише те, що є відоме і головне: на жаль, всі кошти, зложені українською спільнотою на розвиток україністики в УНІГУ, – є власністю Гарвардського Університету, а не українських катедр.
Щодо зложених коштів, то про це можна довідатися з довгих списків жертводавців та їхніх пожертв у газеті ˮСвободаˮ. Також були зложені більші суми у заповітах — як грошима, так і нерухомістю. Яка ж загальна сума була зложена на “гарвардське конто” за час існування Українського Інституту в “приймах” при Гарварді – невідомо. А пожертви надходять і до сьогодні.
Загальна ж сума річної оплати за навчання в Гарварді є біля 36,000 долярів, а з іншими додатками доходить до $50,000 річно, що не є легко для пересічного студента (колись тут скінчили студії в майбутньому президенти США Дж.Кеннеді, Б.Обама та інші відомі особи). А коли цілорічних студій не було через брак студентів, відбувались літні курси українознавства з оплатою 3,050 за чотири кредити. Не думаю, що такі зависокі ціни можна назвати “патріотичними” щодо українознавчих наук, для українських студентів.
Крім того, по цілій Америці – на додаток до Гарварду – почали родитись, наче гриби по дощі, всілякі “курси україністики”, як то при Колюмбійському, Чікаґському та інших університетах. На мою думку, все це розпорошує й подрібнює зусилля, які слід консолідувати задля виховання свідомої української інтеліґенції.
Зрозуміло, якщо б від 1970-х років велика українська спільнота доклала всіх зусиль до розбудови вже існуючого рідного Університету в Мюнхені та до розвитку його філій у тій же Америці й інших країнах вільного світу, то з певністю можу сказати, що УВУ оживив би національну свідомість не тільки за кордоном, а також і на рідних Українських землях, чого там завжди було потрібно.
Наважуся звернути увагу ще на один переконливий факт: через два з половиною роки – з початком січня 2021 р. – УВУ величаво відзначатиме своє століття. Світове українство може гордитися цим досягненням, бо з усіх народів тільки закордонне українство зуміло не тільки створити закордоном настільки помітне вогнище рідної науки, але й протягом цілого століття його вдержувати. Того зробити не вдалося більше нікому – ані балтійським народам, ані полякам, навіть росіянам. Відтак немає жодного порівняння з будь-якою національністю чи з престижним університетом, який міг би декларувати подібні досягнення.
Більше того, є очевидним, що студії україністики, навіть у найдорожчих університетах світу, не можуть дорівнювати за патріотичною спрямованістю рідному УВУ, оскільки саме тут професори завжди викладали свої предмети з власною духовністю, з почуттям любови до свого народу й розумінням його прагнень і потреб.
Для прикладу наведу слова студентки Оксани з України, яка висловила свою думку в пресі таким чином: “Я їхала до Мюнхену в УВУ з певним застереженням: чого мені шукати за кордоном, коли у нас в Україні є багато наукових інституцій? Але вимоги хабарів мене на те змусили. Повертаючись додому вже з дипломом, чесно хочу сказати: я дуже помилялася, бо навчання в УВУ – то були найкращі дні у моєму житті. Все, чого я тут навчилася, переродило мене на правдиву українську патріотку. Я рішучо налаштувала себе працювати з нашим народом, щоб допомогти йому знайти і пізнати себе”.
Як тут не погодитись із молодою авторкою? Так, УВУ – то є рідне вогнище, яке вже десятиліттями стоплює тверду людську байдужість і навертає українців до нових, кращих форм їхнього життя. На жаль, не вся українська закордонна спільнота розуміла вагомість і значимість Університету. Замість допомоги вона часто несвідомо кривдила його.
Отже, у кінцевому слові, хочу сміливо ствердити, що УВУ, пройшовши за майже столітній час свого існування важкий тернистий шлях у боротьбі за збереження національної свідомости, волі та незалежности українського народу, продовжує виконувати свою місію, як нескоримий вояк на полі бою. Він не чекає на подяки чи нагороди, але заслуговує на повне признання за свій труд і працю.
Саме тому я – як молодший на три роки від УВУ ще живий свідок його пережитих важких страдних днів – схиляю свою білу голову на знак пошани перед засновниками УВУ, перед тими велетнями, які творили його історію, і перед усіма, хто й сьогодні гордо несуть прапор Університету, головним завданням якого є формування свідомої, патріотично налаштованої української наукової інтеліґенції.

м.Кліфтон, США

Top